Поезія, як спосіб осмислення світу. Жива бібліотека: розмова з Ростиславом Кузиком

Минулого листопада в межах «Живої бібліотеки» на Мандрівному міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA мали нагоду поспілкуватися з Ростиславом Кузиком — поетом, перекладачем і керівником Мистецької Бібліотеки. Ростислав поділився тим, як змінювалася його поезія протягом років, які автори вплинули на нього, кого і які тексти він перекладає та як бібліотеки формують спільноти. Модераторкою події була Юлія Нагорна. 

Збірка поезії «Наприкінці світла». Коли ти зрозумів, що готовий до книжки і на якому етапі осмислив, що треба вже видаватись? 

Це справді не так складно — вирішити, що час видавати книжку. Але шлях від цього рішення до моменту, коли книга нарешті виходить у світ, може бути довгим. Перші спроби були ще у 2018 році, коли я подавався на премію видавництва «Смолоскип». З першої спроби нічого не вийшло. Я намагався ще раз, але зараз уже й не згадаю, чи це було у 2019-му, чи у 2020-му році. Згодом ідею із «Смолоскипом» облишив, але продовжував шукати нагоди. І вже у 2021 році почалася історія, яка привела до видання книжки. Але не у «Сумній вівці» (де врешті вийшла книга), не у Тернополі, а у Івано-Франківську.

Я мав пропозицію від видавництва «П’яний корабель», бо вони думали над новою поетичною серією. Ми навіть почали працювати над книжкою, ця робота тривала понад рік. За цей час багато змінилось, тому наші ідеї не були реалізовані. Восени 2022 року я опинився на відеопоетичному воркшопі в Тернополі, і там зустрів Івана Поливоду, співзасновника «Сумної вівці». «А давай ми тебе видамо», — це було чи не перше, що він сказав мені при зустрічі. Через рік книжка «Наприкінці світла» побачила світ.

Назва «Наприкінці світла» — це про світло. Зокрема те, яке залишається після нас. У моїй поезії світло є центральною темою. Це світло у різних його формах — фізичне або метафізичне; це світло свічки на столі в кімнаті й світло зорі, що колапсує десь на іншому кінці Всесвіту. 

Чи перекладають твою поезію? Як ти ставишся як перекладач і поет до перекладеного тексту? 

Немає окремої книги перекладу моєї поезії, але є чимало окремих віршів, перекладених загалом на пʼять чи шість мов. Далеко не всі з них я можу читати. Наприклад, якщо це переклад на іврит. Але переклад, скажімо, на польську чи англійську, я маю змогу порівняти. І наразі претензій до таких перекладів у мене не виникало.

Читаючи різні описи книги, часто йшлося про те, що в тебе є алюзії на інших поетів. 

Так, в мене багато інтертекстів. Я трактую це як співголосся і воно є для мене важливим; мені цінно відчувати, що в мене за спиною хтось є.

Серед українських авторів — це «Витіснене покоління»: Грицько Чубай, Олег Лишега, Віктор Кордун, Станіслав Вишенський, а також поети української діаспори — Юрій Тарнавський із Нью-Йоркської групи або Роман Бабовал. А ще Пауль Целан, Ґеорґ Тракль і німецький експресіонізм в цілому, польська поезія, зокрема Рафал Воячек, або Роман Хонет. Читання є надзвичайно важливим для будь-якого автора. Тексти інших формують тебе, навіть якщо це відбувається несвідомо. 

Чи вважаєш ти, що переклади поезії — це, певною мірою, співтворчість перекладача? 

Будь-який переклад — це співтворчість. І тут йдеться не лише про поезію, бо перекладений текст ніколи не буде ідентичним з оригіналом, тому що перекладач додає частинку себе до цього тексту. Кожен перекладач працює по-своєму, залишаючи якийсь відбиток свого досвіду — мовного або життєвого.

Часом дуже важко перекласти вірш з однієї мови на іншу, тому що сказане однією мовою не завжди можна сказати тими самими словами іншою мовою. Певні слова чи образи просто не мають точного відповідника.

Ще складніше з римованими текстами. Тут потрібно передати не лише зміст, але й зберегти ритм і форму, що часто змушує значно відходити від оригіналу. 

З якої мови ти перекладаєш та кого? 

Перекладаю тільки з польської на українську і тільки поезію. За щось інше мені наразі не цікаво братися.

Перша книжка, яку я переклав, називається «Minimum», це збірка віршів Уршулі Зайончковської. Це її перша книжка, і я хотів перекласти її ще з 2017 року.

Уршуля — біологиня, науковиця, яка працює з рослинами. Її поезія та проза також біологічна, але це не така біологія, як, скажімо, у текстах Прохаська. В Уршулі тексти вибудовуються на науковому досвіді. Це ускладнювало переклад, бо у віршах було багато термінології, яка переплітається з метафорикою. Проте, здається, мені вдалося це все передати. Я працював над цим перекладом навесні 2023 року під час двотижневої резиденції в Польщі, у Біловезькій Пущі. Наразі цей переклад ще не вийшов друком.

Ще один автор, книжку якого я перекладав, — Кшиштоф Сівчик. Він досить відомий у польському літературному середовищі, але не лише як автор, а й як актор. Це він зіграв роль Рафала Воячека у однойменному художньому фільмі про поета («Wojaczek», 1999).

Сівчик — герметичний автор. Книжка називається «Крематорій» і складається з трьох частин. Перша і друга вийшли однією збіркою, а опісля окремою книжкою вийшла третя частина. Наразі я переклав першу й другу частини, а до третьої не доходять руки, але це, гадаю, лише питання часу.

Спершу здавалося, що переклад буде легким: в більшості тексти короткі, по чотири-п’ять рядків. Однак я дуже помилявся. Ці короткі фрагменти виявилися дуже складними для перекладу, бо тексти надзвичайно герметичні. У них теж багато тілесності, але це тілесність хвороби і смерті.

Чи доводиться тобі як перекладачеві, власне, поезії, чимось жертвувати, наприклад, ритмом чи метафоричністю? Чи завжди все намагаєшся зберегти? 

Я намагаюся зберегти, так. Римовану поезію я не перекладаю. Вона мене, відверто кажучи, не дуже цікавить. Хоча є одна книга римованої поезії, яку я давно хочу перекласти.

Це збірка 1925 року, автор — львівський поет Ян Заграднік. Він помер у 25 років від туберкульозу, встигнувши видати лише одну збірку під назвою «Ludziom smutnym» («Сумним людям»). Це сумна збірка, як можна зрозуміти із назви, навіть декадентська. Мене заворожує її атмосфера.

Ясна річ, під час перекладу щось губиться. Це особливість роботи з мовами: кожна з них має унікальні засоби вираження, які не завжди можна відтворити ідентично. Як на мене, коли перекладач поезії теж є поетом, це допомагає при роботі, бо деякі речі просто відчуваються.

Як ти обираєш, кого перекладати?  

Я перекладаю тих, хто мені подобається. Ось, наприклад, книжка, з якою мені було дуже цікаво працювати і яка є близькою мені за поетикою, — це «Входження в ліс» Пауліни Підзік. Цю авторку я відкрив собі, коли був на резиденції в Пущі. 

Серед авторів на резиденції був поет із Варшави, Адріан Сінковський. Ми не раз говорили про поезію. Я відкрив йому Олега Лишегу, а він мені — Пауліну Підзік. З першого ж її тексту, який прочитав, зрозумів, що хочу її перекладати.

Того ж року, в червні, я потрапив на резиденцію імені Олега Лишеги в Івано-Франківську. За місяць резиденції я переклав і поредагував книжку Пауліни Підзік. Надіслав тексти Юркові Завадському з видавництва «Крок», бо не знав, хто ще міг би взятися за ці тексти, і Юрко погодився видати книгу у легендарній Поетичній серії видавництва «Крок», яка уже налічує понад 60 видань. У Пауліни є ще одна збірка, і я теж хочу її перекласти, але наразі також не маю на це нагоди.

Хочу ще поговорити про іншу твою роль — керівника Мистецької Бібліотеки, де ми сьогодні перебуваємо. Як гадаєш, який вплив має бібліотека на формування літературного середовища? 

Сам простір бібліотеки є статичним. Головне тут — люди і їхня робота. Книжки стоять на полицях, але цього замало — потрібно залучати людей, розповідати їм, взаємодіяти. Це все про комунікацію.

Сьогодні бібліотеки часто стають не просто місцем для читання, а справжніми центрами взаємодії. Їхній потенціал розкривається якраз завдяки людям. Бібліотека — це мультифункціональний простір. Тобто бібліотеки є гнучким простором, а не лише книгозбірнями — це місця для зустрічей, подій, концертів, майстерень, волонтерської діяльності тощо.

Ти багато чим займаєшся і багато працюєш. А де ти береш ресурси і як поповнюєш їхні запаси?

Ну, часом намагаюся спати (сміється). Насправді ж зараз це питання мене дуже турбує, бо останнім часом я дуже нересурсно чуюся. Я по інерції звик робити купу всього. Але якщо казати про якісь проєкти, які потребують не менеджерського досліду, а власне якогось такого творчого, то тут набагато складніше.

На жаль, у мене немає якогось чарівного лайфгаку, як поповнювати ресурс. Постійний потік роботи виснажує. У Мистецькій Бібліотеці я займаюся комунікацією, візуальним оформленням, дизайном афіш і банерів, менеджерськими завданнями, звітами, паперовою роботою. Інколи здається, що всі ці процеси нескінченні.

Відпочивати важливо, але зараз такий час, коли треба працювати, не покладаючи рук. Робота в бібліотеці комусь може не видаватись чимось вкрай важливим, але не слід її недооцінювати. Тим паче, для мене це не просто робота, а певна місія, я відчуваю чималу відповідальність. Культура важлива. Тому, поки є нагода, я роблю те, що можу зробити. 

Розшифрувала Віра Карпінська